http://www.variety.com/review/VE1117942815.html?categoryId=2531&cs=1


My Joy
Schastye moe (Germany-Ukraine)
By ALISSA SIMON
Most Viewed:
'Karate Kid' gives kick to Friday B.O.
Toy Story 3
Hot in Cleveland
Bambi vs. Godzilla
Lea Michele heads to 'Oz'
'Clash of the Titans' sequel in the works

A Maja.de.Fiction, Sota Cinema Group, Lemming Film, ZDF, Arte production, with the support of MDM, Medienboard Berlin-Brandenburg, Hubert Bals Fund, Film Fonds, Media. (International sales: Fortissimo, Amsterdam.) Produced by Heino Deckert, Oleg Kokhan. Executive producers, Olena Yershova, Od Howell. Co-producers, Leontine Petit, Marleen Slot, Joost de Vries. Directed, written by Sergei Loznitsa.

With: Victor Nemets, Vlad Ivanov, Maria Varsami, Vladimir Golovin, Olga Shuvalova, Alexey Vertkov, Yuriy Sviridenko.

The ironically titled "My Joy," from renowned Belarus-born documaker Sergei Loznitsa (now a German citizen), is a challenging feature debut that plays like an extended episode of "The Twilight Zone." Set in contempo provincial Russia, with two flashbacks to WWII years, it shows a violence-filled country corrupted into inhumanity. Although discomfiting to audiences desiring a steady narrative thread (and less accessible to those unfamiliar with Eastern European history and culture), it sustains interest throughout as a devastating critique of Russian society. Pic reps strong, provocative fest material with limited pickup potential.

A short pre-title sequence of three men covering a body with freshly poured cement viscerally establishes the brutishness of the pic's world. What follows is an episodic first hour that centers on young trucker Georgy (Viktor Nemets), whose latest delivery run becomes an increasingly foreboding journey into the heart of human darkness.

After being harassed at a checkpoint by two corrupt traffic cops, Georgy gives a lift to an old man (Vladimir Golovin), who mysteriously appears in the cab of his truck. In return, the elderly gent recounts a shocking incident that took place when he was a young lieutenant (played by Alexey Vertkov) returning from the frontlines.

The kindly Georgy's next passenger is an underage prostitute (Olga Shuvalova), who's far more knowing than he regarding the savageness of the area, which she refers to as "cursed." Her declaration that "there are no friends here" proves chillingly true when, hopelessly lost, he encounters a trio of tramps.

At a climatic moment near the one-hour mark, "My Joy" departs from Georgy's journey -- a rupture that may alienate some viewers completely. The subsequent episodes (including another flashback to WWII) up the ante for violence, abuse of trust, and brutal behavior by representatives of the state while presenting a bewildering array of new characters. The barbaric repression of tolerance and differing points of view repped by the second WWII scene inspired much discussion after the Cannes press screening.

In its final moments, the pic comes full circle in a way that, if not exactly satisfying, at least helps to explain why helmer and producers were unable to find any Russian production coin.

Loznitsa's greatest achievement is to create and sustain a visual style of heightened realism that lends total credibility to scenes that would, in other hands, play as horror or dream. He's aided in this by the steady widescreen lensing of Moldova-born Oleg Mutu, key cameraman for the current Romanian wave ("The Death of Mr. Lazarescu," "4 Months, 3 Weeks and 2 Days"), who keeps the action looking scrupulously naturalistic as the steady stream of horrors mounts.

Casting mixes international thesps and Ukrainian non-pros with non-showy playing all around. Precise tech package is solidly pro.

Camera (color) Oleg Mutu; editor, Danielius Kokanauskis; production designer, Kirill Shuvalov; costume designer, Mare Raidma; sound (Dolby SR), Vladimir Golovnitski. Reviewed at Cannes Film Festival (competing), May 18, 2010. Running time: 127 MIN.

http://www.dt.ua/3000/3680/69427/

Цього тижня дзвінко й гучно, під шум і пил невгамовного вулкану Ейяф’ятлайокудль, відкрився головний кінофестиваль Землі. 63-й Міжнародний — у Каннах. Шанований і авторитетний кінокритик Андрій Плахов уже повідомив Лазурному узбережжю: цей форум із якимось «несподіваним українським акцентом».

Так і є. У Каннах, на «передовій» світового кіно, заявлено одразу дві художні стрічки, до яких доклала виробничу руку наша дорогоцінна кінематографічна вітчизна.

«Шантрапа» режисера Отара Іоселіані (копродукція з Францією) — у престижній позаконкурсній програмі.

І «Щастя моє» режисера Сергія Лозниці (копродукція з Німеччиною) — в основному конкурсі (обидві стрічки продюсував українець Олег Кохан).

Повторю ще раз: вітчизняний кінематограф уперше у своїй важкій історії ось так і примудрився потрапити на найважливіший кіночемпіонат планети...

І цей фокус крутіший, ніж наші містечкові «конкурси», де далебі не задарма стурбовані визначенням «Найтовстішого грошового гада» або ж вибором «Найдосвідченішої «профурсетки». (Тільки цією тривожною стихією останнім часом і захоплюється вітчизна, забуваючи у піні світської «туси» про тверезість — у рамках загальнолюдських цінностей...)

Оглядачу «ДТ» пощастило першому (серед представників світових ЗМІ) переглянути наше «щастя» для Канн... (Там показ відбудеться лише наступного тижня.)

І зумисне — аби не наврочити, не накаркати і нічого не прогнозувати — цьому фільму і не буде присвячено жодних оцінних закарлюк: «добре», «погано», «жахливо» або «геніально»... Цей текст — лише «приватне враження».
* * *

Десятки сталевих коней різні режисери вперто і часто спрямовують на тривожні, небезпечні стежки. Хто «бумер» рихтує, хто «бронепоїзд», а хто — «мотоцикл із коляскою» заводить (як у «Вантажі 200» садист А.Балабанов). І все — щоб... Щоб — за добровільною кінематографічною традицією — на світ подивитися і себе, натхненного, білому світу в усьому творчому заповзятті представити.

«Щастя моє» від уродженця Білорусі, «учня» України і, здається, вже громадянина Німеччини — у певному сенсі, традиційний roаd-movie.

Фільм-подорож.

Мандрівка в нікуди. Подекуди — хрестоматійна (шлях, ліс, галявина, хатина якоїсь тітки Томи), а інколи — з цікавим операторським підходом (адже за справу взявся талановитий румун Олег Мугу, раніше помічений міжнародними фестивалями).

Шлях головного героя і майбутнього глядача звично проліг розбитою дорогою в гуркітливій вантажівці. У її кузові — мішки з борошном. Машина мчить пострадянськими рівчаками (знімали в Чернігівській області) темним-темним лісом — за якимось, бачте, «інтересом»...

Далі пам’ятаєте?

«Інте-інте... Інтерес...» Виходь, сволото на букву «С»!

«Воно» — і виповзає. І все — на «С».

Дві години й шість хвилин екранного часу це «С», помножене на шум вітру і шелест шин, складає містичний саундтрек нашому кіно, в якого немає інших солодких мелодій, окрім традиційних вигуків повсякденності — «пішов на...», «...твою мать!».

І немає кращого композитора для цього фільму — ніж волання народу.

Згодом так і полізуть назустріч герою — досвідченому водієві Георгію (його зображає, а не «грає» білорус Віктор Нємєц) — і Сказ, і Страх, і Скотство (людське), і різні Суки (підколодні)... і, нарешті, Смерть (безславна)...

Усе — на «С»...

І подорож ця спочатку «закінчиться». (Тому що фільм — у «реверсі».) А потім усе й почнеться з розгону. Постісторія. Бездиханне брудне тіло нелюди тягнуть за руки-ноги темною-темною дорогою. Жбурляють труп у канаву. Екскаватор загрібає дорожньою грязюкою невідоме згасле життя. Затемнення. Чорний квадрат. Титри. Початок. «Щастя моє». Невже?

І життя починається знову...

Він ще лаштується в дорогу. Око його (і наше) пригнічують провінційні індустріальні «пейзажі». Дружина його, здається, курва. Єдиний «комфорт» — друг-автомобіль: надійний такий приятель, який згодом все ж таки затягнув хлопчину в дорожню прірву.

Куди і кому транспортує цей водій свій цінний «вантаж 2000» — те ж таки борошно — не зовсім зрозуміло. І не дуже важливо. Мабуть, голодують люди в якомусь далекому селищі. Ось і їде туди рятувати… Дорогою до нього підсідає підозрілого вигляду старий — місцевий. Як і годиться, теревенить про своє, про особисте: про страшну таємницю часів Другої світової. Як добив колись із бойовим товаришем одного безневинного хуторянина, котрий посмів симпатизувати ворогу. І залишив таким ось злочинним чином сиротою дитину — хлопчика.

Воєнні ретроепізоди миттєво врізаються в сучасний монотонний дорожній — мирний — кінокілометраж. І фільм намагається закільцювати дві «війни». Ту, давню, зовнішню — велику й вітчизняну. І війну «внутрішню» — маленьку, але повсюдну, яка димить пекельним вугіллям в ницій душі та діянні кожного зустрічного, перетворюючи існування ближнього на спалене поле, на суцільну лінію фронту... «Ти не один!» — співав собі Юрій Шевчук, присвячуючи композицію «майстрам керма»... «Когда идет дождь, когда в глаза свет проходящих мимо машин и никого нет, на дорожных столбах венки, как маяки прожитых лет, пока ты в пути… И кажется все по нулям — кислород и бензин, и с кем там она… Но все-таки знай: ты не один!..»

І наш машиніст (у машині часу) — не один.

На путі-дорозі на нього зирять «лісові сестри», провінційні шльондри, які «догоджають» кожному попутному братові-водію.

Одну з них, зовсім дівчисько, він намагається наставити на шлях істинний. Рубль на життя — просто так: як подарунок.

Тільки Добро у цьому кіно (втім, як і в житті ) виключно карається. Не підсаджуй у кабіну незнайомців, а то накаркають хату-домовину. Не втішай шльондр — інакше заблукаєш...

І ось у відповідь: «Шляхетний? Чесний? Поїдеш... А мені як...» І — в пику його, дурня, добряка: звичайного негероїчного дядька, який ризикнув піти на «геройство» — на добре слово у «країні глухих».

Звісно, далеко він так не заїде. До найближчого лісу — у кращому разі. На ночівлю. І зграя волоцюг-злодюжок його «вгамує» — монтировкою по макітрі. І далі — знову як у пісні: «Было лето вчера, а сегодня — зима».

За проміжок, що промайнув, — уже інший пейзаж на екрані. Холодний і нещадний пейзаж. Якийсь містичний тупик, де чи то чорти, чи то «людиноподібні» гніздяться. Той-таки старий будиночок на безіменному хуторі. Начебто з часів Другої світової (з розповіді діда-попутника).

Тільки хатина та — зовсім покосилася. Мир за 65 років так і не переміг колишньої війни. Все стало гірше, пустельніше. Ще страшніше.

І заправляє нині в хатині не нащадок давно убієнного (його нащадок, до речі, — один із «лісових братів», котрі прибили героя). У теремі — заповзятлива циганка-румунка.

І в цій же хатині (у вигляді людинорослини)... наш колишній бравий водій... Не впізнати! Заріс, втратив сліди чоловічої привабливості.

Його — як збайдужілий плід — використовують для різних потреб. Як тупу сексуальну цяцьку. Як волоцюгу — на місцеві базарчики тягне-потягне на саночках свій же старовинний скарб... Колишній цінний «вантаж 2000» — борошно те... Яке, здається, зливається з мертвим талим снігом в об’єктиві румунського оператора.

Дальше — зовсім трагічне. Ось буцегарня, куди потрапляє напівживий бідолаха-водій. Осатанілі менти: справжні господарі саме «цього» життя.

Ось і розстрільна — передостання — сцена... «Всі померли!». Амінь…

Залишилися живими лише суцільні «Жахи» на невідомих доріжках, які так і норовлять витріщити свої баньки з кожної щілини. І такі корчать свої противні пики. І перетворюють людину — на багно, а життя — на г... Зло — тут справжній герой, найцінніша істота. Тому що Зло перемогло і бабло, і Добро... І все і всіх. І навіть Спасителя... Бо то місцевість лише з одним «порталом» — БОГА.net.

А він «їм», здається, і не потрібен...

Очевидно, що цей депресивний (але чесний) фільм — про суцільне здичавіння.

Про градус мерзотностей, котрі зашкалюють, опускаючи саме уявлення про те, яким життя могло б бути. Жах (життя) у цьому фільмі саме й проростає — з буденності. Це «найстрашніше» — у тому темному-темному лісі, на плутаній проїжджій дорозі... На занедбаному хуторі, де господарює якась інша реальність. А насправді не інша — а повсякденна. Природна.

Ні режисерові, ні оператору її не треба моделювати. Оскільки все це — поруч. За кілька сотень кілометрів — від Києва, від Москви. Варто лише сісти у вантажівку — і проїхати три години «вглиб» вітчизни. Війна, яка закінчилася 65 років тому, все ще триває. «Час, либонь, неспокійний...» — каже один із героїв-мутантів. Адже скрізь — «битви в дорозі». Люди з’їдають одне одного. Просто так. Тому що «хочеться». І після такої трапези не залишається нічого — ні болю, ні моралі. Ні хрускоту, ні голосу... Як зауважив ще один поет (неначе і про цей фільм): «Мой голос словно снег вам упадает в ноги — и он умрет как снег, и обратится в грязь…» (Грязюка — у фіналі, тобто на «початку»).

«Діду, га, діду, — запитує хтось із «пасажирів», — а ця дорога куди?».

«А нікуди!»

Марна річ — мріяти, що той, хто «потрапив у полон», втече, — нікуди. Скрізь роги й ратиці великих чи малих Жахів.

І крізь ночі течуть безглузді дні переможених... І ці «начебто люди» якщо й брати — то виключно... менші. Йди чи не йди «дорогою вільною, куди веде тебе вільний розум», а все одно звернеш — і потрапиш на Хутір. Наче давним-давно передбачений М.Гоголем у «Вії» (або в інших творах про нечисть). Містика повсякденного життя, кошмари цього життя і неминучість безславної загибелі — виявляється, цілком «мирні» і дружні категорії для філософа-мандрівника, що, дивися, вирішить поцікавитися: ну то як там вони, «вдалині», живуть-поживають? Весело...

Сам фільм — «очима» оператора і режисера — начебто беземоційний, байдужий і трохи відчужений погляд із вікна вантажівки. Це міг би бути й «цілодобовий» фільм. Бо нічого хорошого після титру «Кінець» не передбачається... Немає у випадку з цим кіно ні кінематографічних, ні поетичних, ні якихось інших «віньєток». Усе суворо, одне слово — «жерсть».

Якщо на ситі висіяти дві-три ключові «метафори», то надто вже вони пов’язані з «побутологією» картини. Дорога і борошно. І особливі шифри для цих образів, як ви розумієте, не потрібні.

Та й не образи — тут... А життя як воно є: тут і там — і зараз. Життя немовби в режимі on-line.

З фантазійною натяжкою можна вигадати умовну (загальну) манеру цієї стрічки — ніби «споглядальний реалізм». Колишні документальні кінодосліди режисера Лозниці та жорсткі принципи нового румунського кіно від оператора Мугу — своєрідне «перехрестя», яке визначає поетику фільму.

Автор (режисер, оператор) не впливає на безпосередню канву того, що відбувається. Він — відчужений, байдужий, відморожений (інколи). А послання його (авторське) — лише у пред’явленій картинці (і загальній картині).

І цей «посил» — у нещадності й відвертості погляду...

Вочевидь, уже кожен глядач після перегляду (касових лаврів у прокаті очікувати не слід: кіно — фестивальне) цю мораль і витягуватиме на свій лад. То поплескуючи по плечу неоднозначну «фільму», то, можливо, лаючи її за надто відкриту правду повсюдно брехливого буття... Де маргінальність — не хитромудрий термін від філософів, а звичайний земний стан — поза межею Добра і Бога. «За» — Стовповою Дорогою... Оскільки, знову-таки, нікому невідомо: куди веде ця дорога?..

Що принципово для міжнародно-української роботи: відсутність усілякої театральності в манері існування персонажів. Це таке щастя, доповім я вам, особливо після щовечірніх витівок серіальних розфарбованих дуреп... Герої каннської картини, як і фільм загалом, на межі — світу художнього і світу документального. Перемісти їх — із одного в інший вимір, і особливої різниці не відчуєш. (Не випадково задіяно близько 200 непрофесійних артистів.) Вони — жива фактура цього кіно: його ворсинки, бородавки, беззубі роти і безсоромні очі.

Тут не «художні образи», а якісь молекули життя. Такі вони всі природні, кострубаті, справжні — мерзотні.

І тканина картини — ніби ковдра циганська: ворсинки різні, а кибитка — одна (на всіх), як і та дорога... Загалом, художнє і реальне — єдине ціле для того середовища й тієї атмосфери, де «Щастя моє» — лиш відлуння рваної струни у забутій пісні: «Счастье моё я нашёл в нашей дружбе с тобой…»

Хоча внутрішня суть кінострічки перегукується з іншою цитатою: «Повільно мелють млини Господа, але стирають все — на порошок…»

P.S. У Каннах фільм Михалкова «Втомлені сонцем-2» і «Щастя моє» Лозниці експерти зіштовхують — як головних антагоністів. Тому що порушено (втім, по-різному) воєнну тему. Та й у назвах — відлуння давніх пісень. Втім, картини справді дуже різні — інколи до непристойності. Кровожерлива високобюджетна війна як образ схибленого світу від Михалкова. І локальний провінційний «мир», який так і не подолав недугу «війни», — у відносно недорогій картині Лозниці...

Пісні в назвах — ось і вся «любов».